За цією фразою, яку зрозуміють далеко не всі, а тільки лиш т.зв. «люди футбольні», стоїть багаторічна невербальна, усна тренерська мудрість.

Ні, річ не в тому, що Роман Санжар — поганий, він-то якраз один із нечисленних суто по-людськи приємних персонажів українського ногом’яча, якому самому, напевно, болить ця ситуація. Річ у тому, що за таким ось «призначенням без звільнення» стоїть ціла низка болісних, прикрих нюансів. Які зрозуміють без слів ті, хто «вариться» в футболі.

Давайте розглянемо хронологію.

Чутки про призначення Санжара в Карпати з’явилися 1 вересня, інсайд Віктора Вацка повністю справдився.

Карпати на той момент знаходилися на передостанньому місці, після виїзної нічиєї з Десною і всього 5 очками в доробку. Логіка в цьому, погодьтеся, була — суто турнірна.

Але виконання… Для людей тренерського цеху – це як приниження тренерської професії.

Уявіть собі ситуацію, подібну до цієї, в якомусь європейському клубі (дійсно європейському!). Чижевський — клубна легенда, рекордсмен вітчизняного футболу за кількістю проведених матчів у Вищій лізі, чиїм іменем навіть названо символічний клуб довгограючих українських гравців. Підготував низку футболістів основного складу, працюючи з дітьми і юнаками клубу. Щойно влітку, всупереч всім обставинам, він у тяжкому плей-офф із досить сильним суперником зберіг для команди місце в Favbet Лізі.

Чи заслужив він на те, щоб бути звільненим ось так, без окремого оголошення, без слів подяки і підтримки — не рядком у публікації про нового тренера, а окремо, із фото і добрим словом? Комусь може це здатися дрібницею, але насправді це не так. Пояснимо, чому відносно тренерів ось ці ось дипломатичні нюанси особливо важливі.

Головний тренер у футболі — це керівник великого колективу. Від самих трьох десятків гравців — до своїх помічників, адміністраторів, персоналу, всіх, хто причетний до його команди. У колективі всі дуже чітко відчувають «вожака» — чи він має повну довіру й мандат на діяльність від керівництва, чи можна йому перечити, чи може він одноосібно звільнити, нарешті. У цьому — основа будь-якої професії. І якщо авторитет наставника похитнеться, він відразу ж утратить добру половину своїх важелів впливу на підлеглих.

Існує навіть фраза: президент — господар усього в клубі, але на полі та в роздягальні він делегує всі свої повноваження головному тренеру. Тільки за таких обставин можливий у футболі результат. І скільки б ми не розповідали про «тренерів-технократів», яким дали «матеріал» (конкретний, не ними підібраний, склад), а вони хай працюють і виконують результат, правда в іншому — це не працює. Надрезультат, колективізм, відчуття плеча команді дає тільки тренер, якому довіряють, якого слухають, про якого знають, що він — керівник своїх підопічних.

Це прямо корелює з Карпатами, де спокійно відбуваються по чотири тренерських зміни на сезон, а попередник про призначення наступника дізнається, образно кажучи, «з преси». За таких обставин головний тренер у команді — це не керівник, а менеджер середньої ланки. Такого ви сприймаєте, як найманого співробітника, якого можуть змінити в будь-який момент, а не людину, від якої залежить ваша доля.

Ви захочете виключити зі складу гравця, який вам не підходить або псує атмосферу в колективі – а він тільки посміється: «Ну-ну, я тут вічний, у мене 5-річний контракт, а тебе змінять через два місяці». Ви захочете підтягнути в команді фізику або скасувати додатковий вихідний, а всі побіжать оскаржувати це рішення до спортивного директора, гендиректора, президента. А в кінці кінців ви дізнаєтеся, що склад набрали без вас, а кого і коли виставити – вам передзвонять.

І тренер-наступник має чітко розуміти, що його так само не будуть слухати і в один день так само звільнять «без додаткового оголошення», причому, це не обов’язково буде підв’язано під результат і тим більше не обов’язково повідомлено вам особисто.

Поняття «живе місце» – це частина елементарної тренерської етики. Поважай свого колегу, не критикуй його публічно, не давай оцінку чужій роботі,  не очолюй команду, де працює головний тренер – це набір цехових неписаних правил цієї професії. Воно може здатися архаїчним, але в традиціях і реаліях нашого футболу воно дуже практичне та дієве. Тому що якщо ти очолюєш команду, де працює незвільнений головний тренер, ти приймаєш на свою шию розуміння, що так само можуть звільнити тебе, а футболісти, розуміючи це, не стануть слухатися й поважати тебе в повній мірі.

Чому ж тренери все частіше йдуть на «живі місця», погоджуються повертатися (і не раз!) у клуб, який їх уже недобре звільняв? Та тому, що в українському футболі ця професія – одна із найбільш незахищених, а після банкрутства цілої низки клубів і скорочення числа учасників чемпіонату встановилося справжнє тренерське безробіття.

Скільки робочих місць для футболістів дає вищий дивізіон українського футболу? Якщо вважати, що в середньому в заявці клубу на сезон перебуває близько шести десятків гравців, то це виходить 720 місць. Плюс-мінус. А скільки місць має у 12 командах прем’єри тренерство? А скільки з цих місць займають тренери-легіонери при тому, що українських тренерів за кордоном – як пальців однієї руки?

За таких обставин, почувши запрошення, тренери відразу кажуть: «Так!», а потім починають розпитувати про умови, завдання, повноваження. Цим активно користаються власники клубів – з диктаторськими замашками й часто без розуміння базових речей у футболі. І тренер, замість того, щоб займатися творчою, серйозною роботою, розставляє фішки й втілює президентські задуми на полі. Саме тому не дивують діти президентів в основі, улюбленці президентів на «вічному контракті», а також телефонні дзвінки з vip-ложі прямо під час матчу.

А отримавши не тренера-творця, а тренера-виконавця, власники клубів потім розчаровано їх звільняють за незабезпечення результатів. Своєї вини в цьому не помічаючи…

Подивіться на тренерські склади клубів десятилітньої давнини. 5-літньої. Та навіть кількарічної. Скільки спеціалістів сидить без роботи! Добре, якщо це відомі в минулому футболісти, або ті, кому пощастило порулити командами УПЛ в багаті 2000-2010-ті роки. У них є певний «жирок», щоб дозволити собі такий спосіб життя. А інакше – як виживати?

Не здивує, що є тренери, які намагалися розвивати лісопилорамне виробництво, а вже тих, хто заповнював вимушені паузи таксуванням, роботами в супермаркетах чи на охороні, взагалі не перелічити. Ви здивуєтеся, але тут бували навіть відомі імена.

Але мова насправді навіть не про це.

Ми часто наводимо приклад Клоппа та його інноваційних систем тренування, Гвардіолу та його тактичні експерименти, про Сімеоне та його «мачизм». Але де були б ці фахівці, якби опинилися в Україні? Тут не було б важеля коштів – отже, тренувальні «квадрати» та електронні прилади викреслюємо. Тут на підписку чудових статистичних підбірок від міжнародних компаній витрачаються далеко не всі клуби УПЛ, що вже говорити про бідні нижчі ліги.

«Гіка по тактиці» також ставимо в сторону – якщо це не гранд, то не факт, що у нього навіть помічник для роз шифровки ТТД буде. Нарешті, в українському клубі господар – тільки президент. Головний тренер, який повинен по ідеї давати результат, не має повної свободи навіть у тактичній та кадровій роботі, що наче як очевидне та основне для його професії.

Коли ви вкотре будете іронізувати про «серця», «фізруків», «автобусиків», «телефоністів» і всі інші можливі меми щодо тренерів, просто пам’ятайте, що ці люди на «живому місці» зі зв’язаними руками. Так, їхня професія до певної міри сама в цьому винна, та й їх на цю роботу ніхто силоміць не гнав, але все одно – ні про який розвиток за таких обставин говорити точно не приходиться. А ми будемо й надалі уважно прислухатися до інсайдів — може, ще когось із тренерів звільнять, а він ще й не знає…