Микола Павлов розповів радіо Вести про те, куди його звали китайці і як він прийняв рішення завершити тренерську кар’єру

— Луїс Феліпе Сколарі, Луї ван Гал, а тепер і ви, Микола Петрович. Важко далося рішення?

– Ну ви й порівняли (сміється). Ні, я збирався завершити кар’єру тренера ще коли переходив в «Іллічівець», тоді й сказав людям, які мене запрошували в клуб, що це буде моя остання команда. Хіба що думав пропрацювати довше, але в плани втрутилися події на Донбасі. А про своє рішення я сказав, коли стало більше дзвінків з проханням про інтерв’ю, а не речень працювати. Треба звільнити дорогу молодим, наше покоління вже нічого нового не відкриє.

— А якщо зараз китайці вас до себе запросять?

– Хіба що в китайський ресторан. А якщо серйозно, то недавно звали. Ті, які прийшли у ФК «Суми», але я відповів, що у них вже є головний тренер – Володимир Лютий. Так склалося, що далеко не всі керівники клубів можуть зі мною говорити на рівних. Деякі так і говорили: «Ми вас не потягнемо» (сміється). До окремим людям, які працюють у клубах, у мене було не краще ставлення, в тому числі і до депутатів. Приїжджаю в готель на переговори, заходжу в кімнату, там стоїть виноград, шампанське, ми розмовляємо… а потім, коли йдемо, водій все це забирає. Ну що це за президент клубу, якщо у нього такі порядки?

— Які у вас були вимоги по зарплаті?

– Це питання завжди йшов останнім у переговорах. Але моїми умовами було, щоб я не отримував менше, ніж попередній тренер і щоб я не отримував менше, ніж футболіст.

— За кордон колись звали?

– В Африку, В’єтнам, але не клуби, а в збірні. Коли працював у Маріуполі, то прийшов відразу контракт, здається з Габону. Я ніколи про це не розповідав.

— Тепер ви очолюєте Всеукраїнське об ‘ єднання тренерів.

– Так. У мене є бажання зробити щось для свого Дарницького району. У Маріуполі ми багато побудували, в тому числі і дитячі спортивні майданчики. А в Києві на Лівому березі, з тих пір як я поїхав до 17 років, нічого не змінилося. Тільки в професійному футболі ситуація покращилася. Пам’ятаю які розбиті на початку 90-х були поля, за ними доглядати не вміли навіть. Коли ми були з «Дніпром» в Англії, нам подарували косарку, дуже до місця виявилося.

— Матчі ЧУ дивіться зараз?

– В цей час грають у чемпіонатах Іспанії, Німеччини, Англії, а там все ж картинка краще… Особливо подобається АПЛ. Мені розповідали, що в 70-х у «Динамо» з’явилася можливість поставити тарілку і тоді записували матчі чемпіонату Англії, і Валерій Лобановський показував їх футболістів, щоб ті знали, до чого прагнути.

— У нас багато гравців поїхали в зарубіжні чемпіонати. Чи буде від цього користь?

– Не особливо б сподівався, що вони повернутися з цим досвідом. Тут швидше треба дивитися на те, що звільнилося багато місця для молоді. Головне, працювати з хлопцями, довіряти.

– Чимало молоді з’явилося в збірній…

– Дивлюся на національну команду з ентузіазмом. Жоден тренер нашого покоління ніколи б не ризикнув у першій своїй грі, та ще й на такому рівні, довірити стільком молодим футболістам місце в складі. Це треба мати сміливість… Тому, знімаю перед Андрієм Шевченком капелюх. І буду тепер ще більше за нього переживати.

— Мало приємних приводів, щоб поговорити про «Дніпрі»…

– Постійно підтримую контакт з хлопцями. Мої вихованці, Михайленко і Дірявка, тренують команду, є футболісти, які грали у моїх командах. Шкода, а що зробиш? Але, з іншого боку, знаю, що перед від’їздом на другий збір до Туреччини, розрахувалися за грудень. Наскільки я знаю, до літа все буде добре з оплатою праці, а от далі, невідомо. Те що говорять про Едуарда Соні, що він може взяти клуб, це неправда. Його бізнесу не вистачить, щоб покрити хоча б зарплатну відомість.

— У вас завжди були голуби. Скільки є зараз?

– Трохи, три десятки. А рекорд – близько 200. У мене була триповерхова голубник, але я її переобладнав під кімнати для онуків. Там є іграшки, телевізор. Залишився один вольєр на подвір’ї, у мене там декоративні голуби. У них все, як у людей, народжують, годують, доглядають, воркують, змінюють один одного. За цим спостерігати дуже цікаво.